Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77

Локалізація холери на Закарпатті півстоліття тому: поширитися інфекції не дали, а головний організатор заходів отримав… догану

1493463190_golovna2-825x549Майже півстоліття тому у Свалявській районній лікарні помер хворий від холери, який прибув на Закарпаття з Одеси, де саме тоді виникла епідемія цієї недуги. За волею долі й обставин організовувати боротьбу з цією особливо небезпечною інфекцією, добитись її локалізації і нерозповсюдження довелося Дезидерію Петнегазі – відомому в краї лікарю-хірургу, котрий, попри поважний вік, і нині продовжує працювати.
Звісно, в радянські часи ця історія з усіма її подробицями не могла стати відомою широкому загалу. Тож Дезидерій Сигізмундович (на фото) описав для читачів «НЗ», як то все було. Він – останній із могікан, чия пам’ять ще зберігає ті події.
Холера викликається збудником-вібріоном, найчастіше в місцевостях із низькою санітарною культурою. Захворювання характеризується порушенням функцій тонкого кишечнику з різкою втратою рідини й електролітів, що призводить до зневоднення організму, і при відсутності належного лікування, на жаль, закінчується гіповолемічним шоком із летальним наслідком. Вченими описано 7 пандемій холери в різних частинах світу, особливо в Південно-східній Азії, кількість померлих у яких фіксувалася шестизначними цифрами. Навіть у наш час, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в 2010 році на планеті було від 3 до 5 мільйонів випадків холери, і померло близько 300 тисяч людей. Інфікування організму людини наступає при вживанні зараженої вібріоном холери води, при митті посуду нею, через брудні руки. Холерні вібріони можуть переносити навіть мухи, особливо при недотриманні санітарно-гігієнічних правил.
Інкубаційний період недуги триває від декількох годин до п’яти діб. Сама хвороба може бути легкого ступеня, середнього і важкого. При своєчасному наданні медичної допомоги – прогноз сприятливий, працездатність відновлюється впродовж одного місяця. Задля профілактики холери необхідно знезараження води, термічна обробка їжі, миття рук, дезінфекція туалетів. Потрібна своєчасна діагностика, ізоляція виявлених інфікованих та введення карантину для тих осіб, що були в контакті з ними.
Стояв теплий безхмарний день середини липня 1970 року – розпал відпускного періоду. Тож відпочивало багато лікарів, медичного персоналу, в тому числі й керівник Свалявської центральної районної лікарні. На посту виконуючого обов’язки головлікаря залишився автор цих рядків, завіду­вач хірургічного відділення й одночасно заступник головного лікаря з лікувальної роботи. Усі підрозділи і служби працювали в звичному режимі, ніщо не віщувало бурхливих подій, які раптом наступили.
Пізно ввечері, ближче до півночі, стривоженим голосом по телефону черговий лікар повідомив, що о 14.30 з села Поляна в терапевтичне відділення доставили громадянина Молдавії (проїздом із Одеси) з підозрою на інфаркт міокарда у вкрай важкому стані. Хворого обстежили всі спеціалісти, призначили лікування, яке виявилося безрезультатним, у нього блювота, пронос і стан погіршується. Потрібна була допомога – за мною прибула машина…
Знаючи із «закритого» листа про складну епідситуацію в Одеській області (про неї влада в той час повідомляла стримано, я зрозумів, що у хворого клінічна картина холери. Не заходячи у відділення, по телефону отримав необхідну інформацію про хворого, призначене лікування для боротьби з обезводненням організму. Далі, закривши на ключ відділення, заборонив вхід і вихід із нього та ввів для медперсоналу і хворих карантинний стан. Повідомив про ситуацію обласну санепідслужбу. Одразу приїхали лікар-спеціаліст та лаборант, які після обстежень підтвердили мій діагноз і первинно вжиті заходи по локалізації інфекції. Це була холера по збуднику типу Елтор.
На жаль, незважаючи на інтенсивну терапію, вивести пацієнта зі стану дегідраційного шоку не вдалося, і він помер. Для проведення розтину приїхав обласний патологоанатом. Для попередження потрапляння зливних вод у загальну каналізацію організували їх збір і попередню дезінфекцію. Поховання у цинковій домовині без доступу інших провели санітари санепідстанції в спецодязі з застосуванням великої кількості дезінфікуючих засобів. Місце захоронення відразу обнесли металевим парканом.
У зв’язку з тим, що медичні архіви майже півстолітньої давнини не збереглися, хронологія тих напружених днів у історії медицини Свалявщини залишилася лише в моїй пам’яті. Вважаю за потрібне розповісти, як усе відбувалося насправді.
Так, сім’я громадянина Молдавії Івана Нерця, 1924 року народження (встановлено з надгробного пам’ятника на старому цвинтарі Сваляви) з друзями відпочивала на Чорному морі поблизу Одеси, в Іллічівську, де виникло джерело завезеної холери. Місцева влада ввела карантин із забороною виїзду з цієї місцевості. Та все ж їм якось удалося на автомобілях виїхати з цієї зони. До завершення відпустки залишався ще тиждень, і компанія вирішила зробити турне по Закарпаттю. Та в молдавського туриста під час подорожі нашим краєм почали проявлятися перші ознаки холери, на що подружжя не зважило, як і на прогресуюче зневоднення організму.
Здолавши за кермом чималу відстань від Ясіня на Рахів, Тячів та інші райони аж до села Поляна на Свалявщині, хворий настільки знесилився, що далі управляти транспортом не міг. Зупинилися біля дільничної лікарні: дружина звернулася до лікаря, але повідомила, що в чоловіка, напевно, інфаркт. Про справжню хворобу знала, та не хотіла, аби його шпиталізували в інфекційне відділення на Закарпатті. Медик, надавши першу допомогу і зваживши на важкий стан, вирішив невідкладно відправити пацієнта в районну лікарню. Відтак із метою своєчасного виявлення можливого зараження серед медперсоналу та інших, хто був уконтакті з померлим, на першому поверсі організував карантин із забезпеченням профілактичного лікування й харчування.
Як тільки стало відомо, що у Сваляві померла людина від холери, в мене не стихали телефонні дзвінки: всі хотіли почути інформацію про загальний стан і можливості розповсюдження інфекції. До мене приїжджали представники сусідніх областей, військових підрозділів і цікавилися, чи потрібно допомогти в боротьбі з холерою. До речі, всі настільки боялися заразитися, що розмовляли на відстані не ближче трьох метрів, і ніхто мені в той час руки не подавав.
Своєчасно вжиті заходи допомогли нам локалізувати інфекцію, запобігти її розповсюдженню. Правда, стикалися з проблемами дещо іншого плану. В закритому терапевтичному відділенні, яке перебувало на карантині й де помер хворий, працювала лікарем дружина заступника голови райвиконкома. І той настирливо вимагав відпустити її додому. Незважаючи на те, що він був моїм начальником, я категорично відмовився. Тоді він розпорядився провести спеціальну телефонну лінію в приміщення, де перебувала дружина. Виконання зайвих вказівок забирало час і відволікало, хоч і без того навантаження було велике.
Не менше зусиль витратили на утримання в карантині практично здорових медпрацівників, які мали безпосередній контакт із хворим при його шпиталізації й первинному обстеженні. Вони знали, що збудник холери втрачає активність у кислому середовищі, тож із першого дня карантину почали вимагати забезпечити їх столовим вином, що я і мусив виконати. Затим «ультиматум» – хочуть ресторанне харчування. Побачивши, що їхні прим­хи виконуються, стали просто-таки шантажувати мене. Для «підняття духу» попросили міцніших спиртних напоїв, а в разі відмови – пригрозили піти. Потураючи їм, я усвідомлював, що зловживаю службовим становищем, але думав, для досягнення благородної цілі – це допустимо. Через 5 діб карантин зняли, на щастя, ніхто не захворів. Для сім’ї і друзів померлого громадянина Молдавії організували п’ятиденний карантин на базі відпочинку «Уклин» із забороною виїзду з Закарпаття. Для цілодобового контролю за їхнім здоров’ям призначили медпрацівника, а охорону забезпечувала міліція.
Був для мене ще один неприємний епізод: коли на третій день відлучився на кілька годин із роботи додому, щоб побачитись із сім’єю, дружина у квартиру мене… не пустила, остерігаючись занесення інфекції. Довелося спалити спецодяг, у якому прийшов. Саме тоді керівництво району запросило інформацію про ситуацію, а мене в лікарні не виявилося. На пошуки відправили наряд міліції, який знайшов мене вдома й доставив своїм транспортом. Цей факт очевидці тоді трактували неоднозначно.
Таким чином, організація боротьби з інфекцією у Свалявському районі завершилась успішно: холера була локалізована й не розповсюдилась, але, на жаль, один хворий помер. Окремі учасники цих подій отримали подяки від влади, а я – догану за зловживання службовим становищем і нецільове використання державних коштів, які ще мав і повернути. Не приховую, почувався пригніченим, адже в тій ситуації все було зроблено правильно і професійно. Довелося йти до першого секретаря районного комітету партії, який дав команду списати з мене нараховану суму за 104 пляшки спиртних напоїв і ресторанне харчування медпрацівників, які перебували в карантині.
Відтоді пройшло майже півстоліття, і я не раз аналізував для себе деталі того трагічного випадку в історії медицини нашого краю: чи міг повний сил 46-річний чоловік, який із дружиною проводив свою відпустку на Одещині, залишитися живим? Так, міг, але обставини, що склалися, цьому не сприяли. Перша причина смерті та, що він, уже заражений інфекцією холери, з дружиною і друзями покинув карантин. Якби цього не зробив, справжня клініка захворювання проявилася би там, його би шпиталізували і врятували. По-друге, вже коли пацієнт їздив Закарпаттям, його стан погіршувався, але зі зверненням по медичну допомогу він зволікав. Навіть у критичній ситуації в Поляні дружина приховала справжню причину нездужання, сподівалися доїхати додому. Розпочата в Свалявській районній лікарні терапія у вкрай виснаженого хворого виявилася запізнілою і безрезультатною, із летальним наслідком.
Дезидерій ПЕТНЕГАЗІ,
лікар-хірург, кандидат медичних наук, заслужений лікар України





Загрузка...
загрузка...

Коментарі

Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Професійна розробка сайтів