Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77
» » » Сніжний Барс Карпат - підкорювач всіх найвищих вершин

Сніжний Барс Карпат - підкорювач всіх найвищих вершин

 

Євген Чізмар: Сніжний Барс Карпат про альпінізм та рятувальну службу в Україні

Часто вихідними на Боржаві можна побачити невисокого сивого чоловіка. Його характерний вигляд і погляд одразу кидаються в очі. «Дивись, дивись, це Сніжний Барс!», – нашіптує на вухо товариш під час чергового походу.

Непересічна особистість, підкорювач всіх найвищих вершин колишнього Радянського Союзу, Північної та Південної Америк, живе в провінційному Мукачеві на Закарпатті. Йому 63 роки, але він не зупиняється. Свої вміння він використовує не тільки для задоволення – Євген Чізмар працює гірським рятувальником. Щодо фізичного стану, то він може дати фору навіть молодим спортсменам.


snizhn.jpg


Розкажіть про ваш перший похід в гори. 


Мені було 8 років, я ходив у другий клас. А недалеко від нас була лижна фабрика і одного разу друг каже мені, що там на смітнику є класні лижі. Ми тихенько туди пробралися і взяли собі по парі. Спочатку спускалися в Мукачеві на невеличких гірках, а потім ми дізналися, що далі залізницею є станція Бескид, де навколо справжні гори, і там можна кататися і кататися.

От одного разу ми з ним сачканули школу і поїхали в гори. Взяли із собою тільки бутерброди, навіть чаю не брали, а там 20-градусний мороз. От наїздилися собі, змерзли як сосульки. Але в школі нас «заложили», батьки в паніці. Перший мій похід закінчився тим, що батько чекав мене з ременем на вокзалі.


av_0.jpg


Але ремінь вас не зупинив… 


Так, потім вже ми стали ходити в Карпати, мене вабили все вищі й вищі вершини. У 1977 році я записався в секцію альпінізму в Ужгороді, там мені організували путівку в Приельбрусся на Кавказі. На той момент я вже встиг прочитати не одну книгу з альпінізму, мене це дуже вабило. Мені сподобалося, і якось воно пішло далі.



ya.jpeg


Як ставилися батьки до вашого дещо небезпечного хобі?


Я їм казав, що їду на Кавказ на море відпочивати. І коли приїжджав, вони завжди дивувалися, чому ж я не загорілий. Я все більше розповідав їм, і вони поступово звикли.



ya2_0.jpg


А потім дружина, діти?


Вона в мене сама займалася альпінізмом, дійшла до 2-го розряду. А син займався гірськими лижами, скелелазінням. Переживають, звичайно, але ставляться з розумінням, вже звикли. Адреналін – це як наркотик. Хочеться постійно далі і далі. В якийсь момент ти вже розумієш, що не можеш зупинитися – і все.



ya3_0.jpg


Сьогодні багато людей займаються походами і альпінізмом самостійно. Що вам в той час дала секція? 


Там була можливість організовувати дешеві путівки в альптабори. Там нас вчили серйозно. Техніці скелелазіння, виживання в складних умовах, основам медицини. Коли ми отримували 1-й розряд по альпінізму, то нам давали жетон гірського рятувальника. В Радянському Союзі «альпініст» і «рятувальник» було майже те саме.



ya4_0.jpg


В той же час почав виступати на чемпіонатах Союзу за збірну України, вибирався все вище і вище. Зайнявся висотними снігово-льодовими сходженнями. Найактивніше я цим займався до 1990-х.


Можете похвалитися своїми досягненнями?


Найбільш престижніше звання я отримав у 1990 році – Сніжний Барс. Його давали тим, хто підкорив усі семитисячники СРСР. Це Пік Комунізму (7495 м), пік Перемоги (7439 м), пік Леніна (7134 м), пік Корженевської (7105 м), пік Хан-Тенгрі (7010 м). Всього я здійснив 9 сходжень на них. Але якраз у 1980-х були нюанси з видачею цього звання – пік Перемоги був закритий для сходжень, оскільки коефіцієнт підкорення складав 1:1, тобто кожен другий підкорювач там залишався. Відтак, звання присвоювалося за 3 вершини, і таких Барсів жартівливо називали кастрованими. Я ж кастрованим барсом бути не хотів і вже дочекався, коли зміг ту вершину підкорити. Вона ж була дуже екстремальною – це найпівнічніший семитисячник планети, і там вкрай складні погодні умови.



ya5_0.jpg


Яка вершина вам запам’яталася найбільше? 


Мабуть, це була гора Маккінлі на Алясці. Ми здійснили сходження на неї навесні 2005 року. Найвища гора Північної Америки і найпівнічніший шеститисячник планети. Найважче було з погодними умовами. На вершині стовпчик термометра опускався до 50 градусів нижче нуля, страшні, майже ураганні вітри. В стандартному варіанті сходження триває місяць, ми ж це зробили за 13 днів і в альпійському стилі (всі речі несуться на собі). За складністю умов деякі восьмитисячники померкнуть перед нею. Особливістю є те, що льодовики починаються практично від рівня моря. Оскільки це вже за полярним колом, там тільки полярний день і полярна ніч. Організму дуже складно підлаштуватися до таких суворих умов.



ya6.jpg


Ми неодноразово з друзями літали в Південну Америку – Перу, Болівію, Аргентину. Там ми здійснили сходження на найвищу вершину Південної Америки – Аконкагуа. Анди мені дуже сподобалися. Особливо в Перу – дуже привітна і толерантна країна, дешева і водночас багата звичаями і традиціями. Там ми піднімалися на найвищу вершину країни – гору Уаскаран. Ми були одними з перших, хто її підкорив після скасування заборони на сходження. Справа в тому, що в 1970-му під час великого землетрусу в Перу від вершини гори відкололася гігантська брила гірської породи і знесла на своєму шляху ціле місто. В трагедії тоді загинуло понад 20 000 людей, і гору закрили. Для інків вона була священною. З нею пов’язана не одна трагедія в Перу.



ya7.jpg


З ким ви зараз ходите в експедиції? 


Це мої друзі, з якими ми виступали ще на чемпіонатах Союзу і України. Один з нас виїхав в США, де відкрив свою фірму, але гір та нас не забув. З 2001-го ми щороку стараємося кудись їхати разом. У 2012 році їздили в Гімалаї в район Евереста. Цього року теж збираємося туди в район Аннапурни. Компанія в нас дуже досвідчена і перевірена – один з нас покорив Еверест, наприклад.



ya8.jpg


У вас не виникало бажання вилізти на нього?



Воно б то може і хотілося, але занадто дорого. Один дозвіл на сходження коштує не одну тисячу доларів, а ще спорядження, переліт, перебування в Непалі, і в сумі назбирається 20–30 тисяч доларів, а то й більше. Такої розкоші ми, на жаль, собі дозволити не можемо



ya9.jpg


Між іншим, про гроші. Ціни на альпспорядження непомірно високі… 


Так, в мене, наприклад, одна тільки палатка фірми The North Face (найіменитіший американський виробник) коштує 800 доларів. Ми на цьому не економимо – то твоя безпека і твоє життя. Справді, альпінізм дуже не дешеве задоволення. Нам пощастило зі спонсорами – товариш зі США сильно допомагає в цьому плані. Саме ціни багато в чому гальмують розвиток альпінізму в Україні. На Кавказ і Альпи ще вистачить спорядження середньої цінової категорії, а от на вищі гори – потрібен серйозніший підхід. За Радянського Союзу підхід був інший. Це було пов'язане з воєнними потребами. У Другій світовій Союз катастрофічно програв всі висотні бої німцям на Кавказі, втрати були колосальні і доходили до 100:1. Після цього цивільних через альпінізм стали готувати до можливих протистоянь у високогір’ї. Експедиція на Кавказ, наприклад, мені обходилася максимум у 100 карбованців. Зараз в цьому потреба відпала, відповідно, напрям розвивається самостійно.



ya10.jpg


Як вам після таких високих гір потім повертатися в Карпати?


Мені навпаки приємно. Я коли довго не ходжу в експедиції, то дружина вже мені каже, що я не на своєму місці. Сни починають снитися про гори. Вони будь-де дають можливість мені відчути примітивність міської суєти, спокій і свободу. Зрештою, я і свою роботу вирішив поєднати з горами – я працюю гірським рятувальником у Карпатах. Тому я практично постійно десь у горах. Я дуже люблю бувати на Стої. Говерла і Піп-Іван теж неймовірно красиві. І не такі вже вони й прості, якими здаються на перший погляд. Перші свої обмороження я отримав саме там. Бувало й таке, що на Гембу (вершина на Боржавському хребті, 1491 м) я вилазив тільки на своїх чотирьох. На тій же Боржаві загинув під лавиною мій товариш, теж Сніжний Барс. Перед тим він казав мені: «Це ж Карпати, це великий парк, що тут може статися…». До гір завжди треба з повагою ставитися, ніколи їх недооцінюйте.


ya11.jpg


Ви вірите в забобони?


Насправді так, я забобонний. Наприклад, альпіністи кажуть, що ніколи не можна прикурювати від свічки, бо то на покійника. Під час рятувальних операцій я ніколи не сідаю на ноші, бо, як то кажуть, можуть потім самого на них понести. Але поміж тим я стараюся завжди дотримуватися правил безпеки і тверезо оцінювати ризики. Тоді і не треба до забобонів вдаватися. Зрештою, робота така, що місця для забобонів не залишається.


А що скажете про «блуд» та інші містичні вірування горян?


Важко сказати. Є місця, де дійсно блудиш. Була в нас одного разу операція в районі Гемби та Магура-Жиде. Навколо густий туман, ми дістали компас і помітили, що у всіх він показував по-різному. Потім вже літом за ясної погоди ми перевірили – і дійсно, в тому місці компас показує одне, відходиш пару метрів – вже інше. Це пояснюють виходом порід, які місять велику кількість заліза. З компасом дійсно треба акуратно. Стрілка може відхилятися, навіть якщо поряд мобільний телефон. В ньому є динамік, де знаходиться магніт, і він вже впливатиме на стрілку навіть на відстані 30 см. Щоб переконатися в цьому, просто проведіть телефоном під компасом – і побачите, як поводить себе стрілка.



ya12.jpg


Що можна запропонувати людям, які б хотіли займатися альпінізмом, але не знають, як почати?


В Україні зараз альпінізм розвивається майже виключно у великих містах, де люди мають гроші. Це в основному Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса. Але секції туризму функціонують у кожному обласному центрі, а часто і в районних. Потрібно знайти секцію туризму або ж спортивного орієнтування і поступово тренуватися, починати з тривалих походів у Карпати, з часом переходити на зимові сходження, а після цього вирушати в експедиції в Альпи чи на Кавказ. У великих містах діють альпстінки – чудове місце для тренування. Ми свого часу такої можливості не мали, тому домовилися з директором музею в Мукачівському замку, розчистили частину муру від чагарників і тренувалися на ній, вихідними вибиралися на Соколець, Обавський Камінь чи Оноківські скелі біля Ужгорода. Влітку чудово для цього підходять скельні масиви. Звичайно, в горах їх більше, але і на рівнинній території України їх теж достатньо.



ya13.jpg


Зараз в інтернеті є багато комерційних пропозицій щодо сходжень. Переважно гіди в них – хороші спеціалісти. Але зрозуміло, що без досвіду походів у Карпати вас на Кавказ не візьмуть, чи не візьмуть на 7-тисячники без сходжень хоча б на висоту 5 тисяч метрів. Перепон, щоб займатися альпінізмом, немає. Все впирається у гроші.


До речі, про вашу роботу. Ви працюєте рятувальником у горах. Якого характеру виклики найчастіше бувають? 


Шукаємо тих, хто заблукав, восени часто це грибники. Зимою роботи традиційно більше. Орієнтування складне, часто тумани на вершинах, і люди губляться. В основному це фрірайдери-сноубордисти або лижники. Взимку ще маємо багато проблем із лавинами. З цим найскладніше, бо якщо вже людина потрапила в лавину і її накрило, то допомогти їй може тільки той, хто біля неї. Часто такі операції із рятувальних перетворюються в пошукові. Особливо небезпечно спускатися з гори, коли сніг випав тільки недавно. Він ще не встиг достатньо скріпитися із попереднім шаром, і тому коли сноубордисти підсікають його, то ніби відрізають цілий пласт снігу. І не помічаючи цього, потрапляють у лавину, з якої вибратися дуже складно.


Розкажіть про найбільш пам’ятну для вас рятувально-пошукову операцію.


Мабуть, найтяжчим поки для нас часом була зима 2013 року. Тієї зими під лавину потрапили два хлопці з Полтави, фрірайдери. Один з них вижив, але рухатися не міг – ноги просто вщент переламані лавиною. Йому дивом вдалося повідомити своїх близьких про трагедію, а вони зв’язалися з нами. Труднощів додавало те, що ми зовсім не знали його навіть приблизне місцезнаходження. Операція тривала добу, поки ми його не знайшли. Товариш його загинув під лавиною, цьому ж пощастило вижити.



ya14.jpg


Це справжня історія, гідна того, щоб бути екранізованою. Хлопчина вибрався з лавини. Ступінь травм був колосальним – лікарі діагностували 13 гвинтоподібних переломів, серед них були і відкриті, він втратив немало крові. Погода тоді стояла морозна, можете собі уявити умови, в яких він опинився. Зв’язку в тій ущелині не було. Для того, щоб дати звістку про себе, він набирав повідомлення на телефоні, натискав кнопку «Надіслати» і підкидував телефон угору. Це вдавалося йому не з першої спроби, і телефон не завжди падав йому в руки. Уявіть, які ж це були муки заради одного повідомлення.



ya15.jpg


Таким чином він відправив близько 5 смс і зорієнтував нас у пошуках. Через добу ми його знайшли, він був ледве живий – значна крововтрата, больовий шок, загальне охолодження. Але жага до життя його врятувала. Ми його евакуювали і доставили до Свалявської ЦРЛ, а звідти він потрапив в Ужгород. Лікарі змушені були ампутувати йому ногу через численні пошкодження.



ya16.jpg


Зараз хлопчина знов став на ноги – його друзі-фрірайдери зібрали кошти на протези, він навіть почав їздити на велосипеді. Найщасливіша була його дружина – на момент катастрофи з її чоловіком вона була вагітна. Бачите, за такими історіями не обов’язково ходити в Анди чи Гімалаї.



ya17.jpg


Як бути з психологічним боком вашої професії? Далеко не завжди вдається врятувати людей…


Тяжке питання. Найкраще про це написав мій товариш Микола Дроботенко в статті «Лавина», вона є у вільному доступі. Він описує в ній всі нюанси. Йому самому вдалося вижити після сходження лавини, а от іншому нашому спільному другу – Сергію Ляхимцю, на жаль, не вдалося. До речі, теж Сніжний Барс. На Боржаві загинув один з моїх найкращих друзів Віктор Грищенко, мій вчитель і наставник. Йому було вже за 70, майстер міжнародного класу по альпінізму. Їм прийшло нове спорядження, яке вони вирішили випробувати на зимовій Боржаві. Був туман, вони випадково зайшли на сніговий карніз, який відвалився і спровокував лавину, в якій вони загинули.



ya18.jpg


Ви самі потрапляли в такі ситуації?


Небезпек було багато. Про ті, де все було гладко, я навіть не говорю. Одного разу я був зірвався зі скелі на Тянь-Шані, але врятувала страховка. Був у нас навіть випадок проведення рятувальних робіт під час сходження. Це було в Перу. На наших очах француз-альпініст зірвався із кілометрової прямовисної стіни. Ми в той час за ними спостерігали, вивчали маршрут. Цей француз спочатку піднімався у зв’язці із двома іспанцями, але вони йшли повільніше і той вирішив продовжити сходження соло. Піднявся на вершину, але на спуску зірвався. Ми тільки встигли побачити його падіння. Але тут іспанці кричать, що він живий, ворушиться. Ми, як тільки могли, швидко підійшли до місця трагедії, він дійсно був ще живий, але на ньому обличчя не було від численних травм. Його врятувало те, що він впав на снігову подушку і завдяки цьому вижив. Підійти до нього ми змогли аж ввечері. Ми надали першу допомогу, транспортували в табір. Потім вже вдалося його евакуювати в лікарню. Француз до цього часу вдячний нам за свій порятунок, запрошує до себе в Альпи (сміється).



ya19.jpg


Як ви оцінюєте українську рятувальну службу?


Що ви б змінили в ній? Насправді вона працює добре. Скепсис тут зайвий. У нас працює багато висококласних спеціалістів, які добре знають свою справу. Єдина біда у фінансуванні. Послуги наші є безплатними. У більшості країн витрати покриваються страховим полісом. Ми, коли йдемо в експедиції, то кожен з нас страхується на 100 тисяч доларів. Це основна відмінність. А в методах роботи – ми нічим не поступаємося.



ya20.jpg


Але проблема з кадрами все одно є. Важко втримати за державну зарплату висококласного спеціаліста. Для порівняння, у Франції рятувальник за годину роботи в складі пошукової бригади отримує до 200 євро. Ми ж стільки за місяць можемо й не мати. Тому молодь не дуже до нас іде. Ще, звичайно, є нюанси в підпорядкуванні. За останні десятиліття ми змінили з дюжину відомств від Міністерства оборони до Міністерства внутрішніх справ. І все одно нікому немає до нас справи. На ті гроші, що виділяють, замовляють не надто якісне китайське спорядження, тому в рятувальні операції ходимо зі своїм особистим. Ноші, до прикладу, я сам майстрував. Деколи буває таке, що доводиться на рятувальні виїзди самому оплачувати дорогу.



ya21.jpg


Часто люди, коли чують словосполучення «гірський рятувальник», одразу асоціюють його з гелікоптером. Чи є можливість ним користуватися?


(Сміється) У фільмах воно, звичайно, ефектно виглядає. Нам би він дуже допоміг, але можливостей для цього немає. Тут проблема не тільки в грошах. Часто операції проходять у вкрай складних погодних умовах, коли виліт просто неможливий. Необхідні висококласні пілоти, які б уміли виконувати деякі специфічні маневри, без яких рятувально-пошукова операція не може обійтися, а це можуть не всі. А таких асів готують не один рік. Зрештою, є один суто технічний момент – західні моделі краще пристосовані до таких завдань: дно під кабіною прозоре, і пілот бачить, що відбувається під ним. В наших же гелікоптерах пілот бачить тільки те, що перед ним. Але, можливо, в майбутньому і в нас буде така розкіш, як рятувальний гелікоптер.



ya22.jpg


Який у вас штат працівників на службі? 


У різних загонах буває по-різному. Але в найскладніший зимовий період буває дуже непросто. Тільки повернувся з одних пошукових робіт, не встиг відійти, як уже викликають на наступні. Складно, коли одночасно декілька операцій проводиться. Бувало і таке, що колег із Івано-Франківської і Львівської областей залучали.



ya23.jpg


Дуже допомагають волонтери. Ми тісно співпрацюємо із асоціацією фрірайдерів України. Вони активно долучаються до пошуків і допомагають, чим можуть. Але водночас це і великий ризик – брати когось із собою вперше в далеко не найкращу погоду взимку. Не дай боже, операція перетвориться в ще одну трагедію.



ya24.jpg


Специфіка вашої рятувальної служби полягає тільки в наданні допомоги в горах? 


Ми насправді універсальні, виконуємо всі висотні роботи, в тому числі ті, де потрібні навички промислового альпінізму. Під час повеней та паводків теж ми рятуємо людей. А це додає навантаження. До прикладу, якщо поділити зону відповідальності нашого загону, то на мене одного припадає біля 50 квадратних кілометрів. Ми ж займалися, наприклад, вивезенням різдвяної ялинки до Ватикану. Ми цілий день чіпляли її мотузками до вертольоту, щоб вивезти.



ya25.jpg


Як можна стати рятувальником?


Що для цього потрібно? Потрібно звертатися в головне управління області. Там організують співбесіду. Обов’язковою вимогою є вміння кататися на лижах. Якщо ж ви займаєтеся альпінізмом, то вам взагалі ціни немає. Після співбесіди проходить навчання тривалістю 2–3 місяці, наприкінці якого здаються екзамени, і вас приймають. Але треба бути готовим до всього



ya26.jpg


Що ви порадите людям, які зараз йдуть у походи в гори, особливо взимку? 


Обов’язково повинен бути при собі «джентльменський набір», як я це називаю, – термос із гарячим чаєм, карта і компас, якщо є GPS, то теж обов’язково мати при собі, та ліхтарик. Також важливо, щоб туристи повідомляли комусь із друзів про свій маршрут, це значно полегшує нашу роботу. Взагалі ідеально – це зв’язатися із нами перед виходом на маршрут. Ми надаємо повну інформацію про лавинонебезпечні ділянки, куди краще не йти, де є якась небезпека. При цьому ми самі будемо знати, у випадку чого, де шукати групу, що заблукала.



ya27.jpg

скачать dle 12.0
ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.

«Гангстердам» 2D «Гангстердам» 2D



Показ: 19 до 25 жовтня
Сеанси: 22:10


Сайт кінотеатру

«Той, хто біжить по лезу 2049» 3D «Той, хто біжить по лезу 2049» 3D



Показ: 19 до 25 жовтня
Сеанси: 10:50


Сайт кінотеатру

«Геошторм» 3D «Геошторм» 3D



Показ: 19 до 25 жовтня
Сеанси: 13:40, 18:00


Сайт кінотеатру

«Баррі Сіл: Король контрабанди» 2D «Баррі Сіл: Король контрабанди» 2D



Показ: 19 до 25 жовтня
Сеанси: 15:50, 20:00


Сайт кінотеатру


Робота водієм для міжнародних перевезень: компанія у Мукачеві відкрила вакансії I.M.A-Elit Trans запрошує на роботу водіїв для міжнародних перевезень, і пропонує достойну платню.   I.M.A-Elit Trans - професійний перевізник, який працює на ринку міжнародних перевезень вже 21 років. Має автопарк та перевозить різноманітні вантажі, у тому числі, – небезпечні, а також такі, що вимагають особливого температурного режиму. – Ми запрошуємо на роботу відіїв від 19  до 55 років з категорією “СЕ ”. Бажано з досвідом роботи. Наші водії їздять, згідно графіку, до Угорщини, Італії ,Німеччини та по Україні. Усі машини компанії – Mercedes. Є своя заправка. –Наша компанія розташована у Мукачеві, працюємо з водіями з усього Закарпаття. Заробітня плата (мінімальна – 18 000 грн, маскимальна – 44 000 грн). Контакти: Резюме надсилайте за адресою: hriptav@ukr.netТелефонуйте за номером +380 3131 37509 або +380 660872378, +380 505470658Адреса компанії: м.Мукачево, вул. Пряшівська 7А


«    Листопад 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930