Колишній Дубівський селищний голова Василь Дурунда відзначив 80-літній ювілей

На світле свято Миколи Чудотворця відзначив свій славний ювілей – 80-ліття – знаний дубівчанин, колишній селищний голова двох скликань Василь Петрович Дурунда. Насиченим, змістовним і багатогранним стелиться через десятиліття його життєвий літопис. 
Народився Василь Петрович 19 грудня 1939 році у сім’ї службовця та домогосподарки – Петра та Ганни Дурундів і був наймолодшою дитиною. Окрім нього, у родині ще були старші діти – Марія та Петро. 
Василь Петрович пригадує, що його дитинство проходило у непростий післявоєнний період. Дурунди, як і більшість дубівських сімей, жили скромно – вели підсобне господарство, яке в основному й годувало родину, та на зарплату батька, який працював на залізничній дорозі.  
Батьки з малку привчали дітей до роботи. Так, у теплу пору року щодня, після школи, малий Василько та його брат з сестрою мали по черзі виганяти корову на пашу, допомагали й у хатніх справах. І хоч дітям доводилось працювати, однак вони  ніколи   не були обділені батьківською увагою, мали час  на пустощі та дитячі забави. Найбільше запам’яталися ювіляру ті епізоди з дитинства, коли з батьком ходили рибалити на річку Тересва. Маленький Василько так захопився ловлею риби, що й нині це хобі залишається його улюбленим заняттям на дозвіллі. Ще одне захоплення дитинства, яке стало невід’ємною частиною  його життя,  – футбол. Адже більше 15 років Василь Петрович грав за сільську команду. А разом з тим, й громадянська позиція Василя Дурунди та прагнення допомогти ближньому – теж родом з дитинства. Патріотизм, любов до малої батьківщини та щире співпереживання за земляків були прищеплені малому Василькові у шкільні роки педагогами та батьками. 
З теплотою пригадує Василь Петрович роки навчання у місцевій школі. Він з неабияким завзяттям черпав знання й був допитливим та здібним школярем. Тому після закінчення 7 класів Василь Дурунда продовжив здобувати середню освіту (навчання у 8-10 класах було вже платне).  А після школи здобув кваліфікацію водія у м. Хуст. Відтак, у 1956 році влаштувався керманичем  мотовоза в Усть-Чорнянському лісокомбінаті. Та не довго юнак шоферував – через два роки  його призвали до лав армії. Відслужив солдат 3,5 року у військовій частині у Калінінградській області,  отримав звання старший сержант та замкомандир зводу. У 1962 році  звільнився у запас та повернувся у рідний край. Невдовзі  його запросив на роботу голова колгоспу   «ДТСААФ» Дмитро Подольський. Уміло водив самоскид, а ще був особистим водієм Дмитра Дмитровича. Згодом головою колгоспу став Михайло Бігунець, а Дмитро Подольський очолив машинобудівний завод. 
Василь Петрович пригадує, що на початку 60-х років робота у колгоспі була нелегка. Колективізація тільки розвивалася, технічних засобів не вистачало й працівникам доводилось чимало роботи виконувати на полях вручну. Однак з роками керівництво домоглося того, аби колгосп «ДТСААФ» був успішним. 
А паралельно з роботою у колгоспі Василь Петрович активно грав за місцеву футбольну команду «Колос», яка була однією з кращих команд у області. Так, у 1967 році дубівські футболісти стали чемпіонами області та представляли Закарпаття на республіканських змаганнях у Чернівцях, де  здобули 3 місце. 
Завзятого в праці й лідера серед дубівчан у 1971 році Василя Дурунду направляють на навчання до Одеської партійної школи, а через два роки у вузі здобуває спеціальність агронома. 
Молодий та перспективний, щирий та трудолюбивий Василь Дурунда здобув авторитет не тільки у колективах колгоспу та футбольної команди, а й серед односельців. Тому голова колгоспу Михайло Бігунець (нині покійний) та директор ЗВВО Дмитро Подольський, з якими Василь Петрович був у дружних відносинах, запропонували йому висунути на чергових місцевих виборах свою кандидатуру. Не довго вагаючись, Василь Дурунда зголосився на цю пропозицію. Відтак, підтримали його кандидатуру й дубівчани, обравши головою Дубівської селищної ради. 
З 1980 по 1986 роки Василь Петрович очолював селищну раду. Пригадує, що це був період змін не тільки у його житті, а і селища, загалом. Дружний, злагоджений колектив селищної ради, активний депутатський корпус,  а це  аж 125 депутатів, а ще підтримка Дмитра Подольського, директора ЗВВО, та Михайла Бігунця, голови колгоспу, давали великий результат у налагодженні соціально-економічного устрою у селищі. У цей період саме припав пік розквіту заводу, й у Дубовому активно розвивалась інфраструктура: будувались багатоповерхівки, лікарня, садочки, школа, відділення зв’язку та інші соціальні об’єкти, також було заасфальтовано центральну вулицю та об’їзні  вулиці Жовтневу й Горького, навіть на гору Апецька був прокладений асфальтований автошлях (за рахунок колгоспу). 



Відпрацювавши 6 років на благо селища та односельчан, Василь Петрович повертається до колгоспу «Радянські Карпати», де обіймає посаду голови ревізійної комісії. Згодом він очолив новостворений конденсаторний цех, де пропрацював до кінця 90-х років.
На чергових виборах до місцевих рад, що проходили  у 1998 році, вже на теренах незалежної України,  Василя Петровича обрано вже вдруге Дубівським селищним головою. Однак на цей раз на плечі Василя Дурунди ліг увесь тягар пострадянської реальності, коли ДП «ЗВВО» занепало, колгосп розвалився, а селище сам-на-сам залишилось зі своїми проблемами. Випало ще й випробування: у листопаді 1998 році на Закарпатті, й зокрема, у гірських населених пунктах району вийшли з берегів річки. Паводком було знищено та поруйновано оселі, мости та розмито автодороги. Серед постраждалих від повені було чимало й дубівчан. Після повеневої стихії зусиллями місцевої влади та відповідних служб за підтримки районної, обласної влади та Кабміну було проведено ліквідаційні роботи: відбудовано зруйновані будинки, відновлено навісні мости, центральну дорогу.  За проведену роботу з ліквідації наслідків паводку селищний голова Василь Дурунда отримав нагрудну медаль. Разом з тим, селищна влада намагалась вирішувати й інші назрілі проблеми у населеному пункті. 
У 2001 році, не добувши строку,  за досягненням пенсійного віку та через сімейні обставини Василь Дурунда пише заяву на звільнення з посади селищного голови. Дуже вболівав за здоров’я дружини Марії, вирішив бути поруч та підтримувати її, тому обміняв громадянську активність на сімейний затишок. Адже у минулому мав гіркий досвід втрати рідних людей. Перша дружина Василя Дурунди – Терезія, з якою прожив всього рік, під час пологів разом з  новонародженим сином передчасно покинули цей світ. Оговтався від сімейної трагедії Василь Петрович тільки через два роки, тоді й зустрів свою другу дружину Марію. З нею виховали 3 дітей – Василя, Аллу та Любу. Однак невиліковна хвороба у 2002 році забрала життя Марії. Ювіляр каже, що прожив зі своєю половинкою прекрасні роки. Дружина завжди його підтримувала й ревно берегла сімейне вогнище, за це він вдячний їй понині. А ще щасливий, що має трьох дітей, які подарували йому 6 онуків та 6 правнуків. 
У свої 80 років Василь Петрович продовжує займатись улюбленим хобі – риболовлею, не зраджує й футболу – він є відданим вболівальником місцевої футбольної команди, часто відвідує матчі, що проходять на місцевому стадіоні.   
З нагоди славного ювілею рідні, близькі, друзі та односельці щиро бажають  Василю Петровичу довгих років життя, міцного здоров’я та невичерпного оптимізму. З роси і води вам, ювіляре! 
Л.БІЛАК