Він ненавидів її. Ненавидів до скреготу зубів…Історія, яка змусить вас замислитись.

Він ненавидів свою дружину. Ненавидів! Вони прожили разом 20 років і все було нормально, але останнім часом його сильно почали дратувати її звички. 
Особливо одна із них. Він ненавидів, коли вона прокидалася і говорила: «Привіт, сонечко! Сьогодні у тебе буде чудовий день». Звісно, нічого поганого у цій фразі не було, але її худі руки, її сонне обличчя викликали у нього відразу.
Кожного ранку, після пробудження, вона зупинялася на декілька хвилин біля вікна і мрійливо дивилася в далечінь. Потім вона знімала нічну сорочку і роздягнена, неначе тільки на світ народилася, йшла в ванну. Раніше, коли вони були молоді, він захоплювався її тілом та грацією. І хоча вона була в прекрасній формі, її оголений вигляд викликав у його лише злість. Одного разу він навіть хотів відштовхнути її руку, щоб поквапити процес «пробудження», але зібрав в кулак усю свою силу і грубо сказав: “Давай скоріше – я запізнююся”!
Вона ніколи не поспішала жити. Вона знала про його роман на стороні, знала навіть ту дівчину, з якою її чоловік зустрічався вже близько трьох років. Вона прощала чоловікові агресію, відсутність уваги, шалене прагнення заново пережити молодість. Єдине, що вона не дозволяла йому робити – це жити не поспішаючи, насолоджуватися кожною хвилиною. Ця звичка в неї з`явилася тоді, коли вона дізналася про свій страшний діагноз. Хвороба з’їдала її день за днем, кожну хвилину.

Коли вона вперше почула, що жити їй залишилося недовго, то її охопило сильне бажання поділитися своїм горем із друзями та рідними. Вона хотіла знайти в них підтримку і спокій. Першу добу вона пережила наодинці, щоб подумати про свою долю, а на другій – прийняла непохитне рішення зберегти все в таємниці. Її життя вичерпувало себе, тому вона прийняла мудре рішення – споглядати. Вона знаходила усамітнення в маленькій сільській бібліотеці, шлях до якої займав півтори години від дому. Там вона забиралася в вузький коридор між стелажами, підписаними старим бібліотекарем «Таємниці життя і смерті», і знаходила книгу, в якій шукала відповіді на питання, які так її хвилювали.
 
Якось він прийшов до своєї коханки. Її дім був світлим, теплим і давно вже рідним. Вони зустрічалися вже три роки, і весь цей час він шалено її кохав. Він ревнував, принижував, принижувався сам і, здавалося, не міг дихати без її юного тіла. А сьогодні він прийшов сюди, до неї, і вирішив розлучитися. Навіщо мучити всіх трьох, він однаково не любить дружину, до того ж – ненавидить. Він нарешті зможе почати нове життя, стати щасливим. Він спробував пригадати почуття, які колись відчував до дружини, але не зміг. Йому навіть почало здаватися, що вона завжди його дратувала,  з першого дня їх знайомства. Він витягнув з портмоне фото дружини й, в знак своєї рішучості розлучитися, порвав його на дрібні шматочки.
Вони домовилися зустрітися в ресторані. Там, де шість місяців назад відзначали п’ятнадцятиріччя шлюбу. Вона приїхала першою. Він перед зустріччю заїхав додому, де довго шукав у шафі папери для заяви на розлучення. Нервуючи, він викидав все з ящиків і розкидав речі по підлозі. У одному з них лежала темно-синя папка. Раніше він її не бачив. Він присів навпочіпки на підлозі та одним рухом зірвав клейку стрічку. Він очікував побачити там що завгодно, навіть фотокомпромат. Але замість цього виявив численні аналізи, рецепти на медикаменти, виписки, довідки. На всіх аркушах значилося прізвище та ініціали дружини. Дізнатися, що вона хвора для нього було, як удар струму і холодний піт побіг по спині.
Він заліз в Інтернет, ввів в пошуковик назву діагнозу, і на екрані висвітилася жахлива фраза: «від 6 до 18 місяців». Він переглянув дату в її медичній карті: з моменту обстеження пройшло пів року. Що було далі, він пам’ятав погано. Єдина фраза, яка крутилася в голові: «6-18 місяців».
Вона прочекала на нього сорок хвилин. Оскільки на дзвінки він не відповідав – вона розплатилася і вийшла на вулицю. Була чудова осіння пора: сонце не пекло і зігрівало душу: «Життя – прекрасне! Боже як же добре отак стояти на сонечку!». Вперше за весь час, відколи вона знає про хворобу, її охопило почуття жалості до себе. Їй ледве вистачало сил зберігати її страшну таємницю від чоловіка, батьків, подруг. Вона намагалася оберегти їх, незважаючи на те, що її життя було зруйноване. А який сенс щось говорити, якщо від цього життя скоро залишиться тільки спогад? Вона йшла вулицею та спостерігала за людьми. У них все ще попереду –  вони зможуть побачити зиму, а за нею й весну! А вона не зможе… Вона гірко заплакала …
Він метався по кімнаті. Вперше в житті він подумав про швидкоплинність життя. Він згадував свою молоду дружину: той час, коли вони тільки познайомилися і були сповнені надій. Як же він її кохав! Йому раптом здалося, що цих двадцяти років наче й не було, і що все ще попереду: щастя, молодість, життя …
У її останні дні він оточив її турботою, був з нею 24 години на добу і йому щиро хотілося цього. Він боявся, що вона піде. Він готовий був віддати своє життя, аби тільки вона не страждала. І якби хтось нагадав йому про те, що місяць тому назад він ненавидів свою дружину і мріяв розлучитися, він би відповів: «То був не я». Він бачив, як їй важко прощатися з життям, як вона плаче ночами, думаючи, що він спить. Він розумів, що немає страшніших мук, ніж знати дату свого останнього дня. Він бачив, як вона з останніх сил боролася за життя, тримаючись за божевільну надію.
А через два місяці вона померла. Він завалив квітами дорогу від будинку до кладовища. Він плакав, як дитина, коли опускали труну з її тілом. У той день його душа постаріла на тисячу років … Вдома, під її подушкою, він знайшов записку. Це було її передсмертне бажання, яке вона писала на Новий рік: «Бути щасливою з Ним до кінця своїх днів».
Кажуть, що бажання, які загадують в Новорічну ніч, здійснюються. Напевно, це правда, тому в цьому році він написав: «Я хочу стати вільним», а потім порвав листочок  на дрібні шматочки …
Джерело